24Сентябрь

Кримінально-правова кваліфікація дій зі сплати податків в бюджети самопроголошених ДНР / ЛНР через призму міжнародного гуманітрного права

Адвокат Максим Колосар

Відповідно до статті 1 Конституції Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Статтею 2 Основного Закону передбачено, що Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

В лютому – березні 2014 року на території Автономної Республіки Крим розпочали діяльність невизначені збройні формування, які блокували військові частини України, захоплювали адміністративні будівлі.

16 березня 2014 року на території АРК відбувся неконституційний референдум, за результатами якого населення Криму висловилось за незалежність півострова від України та входження в склад РФ (результати референдуму – 96% висловились «ЗА»).

Указом Президента РФ Путіна В.В. від 17.03.2014р. № 147 було визнано Крим як суверенну і незалежну державу.

18.03.2014р. між Кримом і РФ укладено договір про входження Криму в склад РФ.

21.03.2014р. Президент РФ Путін В.В. підписав Федеральний Конституційний Закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

06 квітня 2014 року в місті Слов’янську Донецької області розпочалися активні протестні настрої у зв’язку із «Революцією гідності», яка була сприйнята населенням східної України як антиконституційний спосіб зміни державної влади в Україні.

07.04.2014р. за поданням керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим із Головою Служби безпеки України, на території Донецької і Луганської областей розпочато проведення антитерористичної операції.

12-13 квітня 2014 року відділи міліції та адміністративні будівлі в Слов’янську, Краматорську, Красному Лимані, Маріуполі, Єнакієвому та інших містах Донецької області піддалися нападам та були захоплені добре озброєними невідомими особами у масках, як вважається, під проводом російських спецслужб в результаті серії координованих рейдів.

Фактично 12 квітня місто Слов’янськ було взяте під контроль добре оснащеними та озброєними людьми без знаків розрізнення, які були підтримані частиною місцевого населення.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» розпочато широкомасштабну антитерористичну операцію.

Одночасно, вище політичне керівництво України, вищий Законодавчий орган Держави визнали події на сході України фактом збройної агресії з боку Російської Федерації.

Вище керівництво РФ, зокрема Президент Путін В.В., категорично заперечує будь-яку причетність РФ до конфлікту на Донбасі. При цьому позиція РФ полягає в тому, що в Україні має місце внутрішньодержавне громадянське протистояння.

Разом з тим, РФ визнає факт гуманітарної підтримки російськомовного населення Донбасу та різко критикує дії української влади щодо проведення АТО, вважаючи це геноцидом російськомовного населення Сходу України.

Факт ведення Російською Федерацією неоголошеної війни проти України, внаслідок чого було окуповано частину території України, презюмується низкою актів Верховної Ради України, а саме:

1) Заявою Верховної Ради України «Про трагічну загибель людей внаслідок терористичного акту над територією України», затвердженою Постановою ВРУ від 22.07.2014р. № 1596-VII;

2) Зверненням Верховної Ради України до Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, національних парламентів держав — членів ЄС, США, Канади, Японії та Австралії щодо масового розстрілу людей під Волновахою в Україні, затвердженим Постановою ВРУ від 14 січня 2015 року № 106-VIII;

3) Зверненням Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, затвердженим Постановою ВРУ від 27 січня 2015 року № 129-VIII;

4) Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 4 лютого 2015 року № 145-VIII.

Із вказаною Заявою міністр закордонних справ Павло Клімкін звернувся в Міжнародний Кримінальний Суд.

5) Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, якою визначені етапи збройної агресії РФ та окупації території України, визначено календарні дати проголошення незаконних ДНР / ЛНР;

6) Постановою Верховної Ради України  «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» від 21 травня 2015 року № 462-VIII,

7) Постановою Верховної Ради України «Про Звернення Верховної Ради України до парламентів іноземних держав, парламентських асамблей міжнародних організацій щодо засудження триваючої агресії Російської Федерації проти України» від 18 лютого 2016 року № 1014-VIII;

8) Зверненням Верховної Ради України до парламентів іноземних держав та міжнародних організацій щодо засудження ескалації збройної агресії Російської Федерації проти України, затвердженим Постановою ВРУ від 07.02.2017р. № 1837-VIII.

9) Постановою Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Актуальні питання зовнішньої політики України» від 24 травня 2017 року № 2069-VIII

10) Постановою Верховної Ради України «Про комплекс невідкладних заходів щодо практичної реалізації міжнародно-правової відповідальності Російської Федерації за збройну агресію проти України» від 20 березня 2018 року № 2356-VIII.

11) Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року № 2268-VIII.

У зв’язку із набранням чинності Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року № 2268-VIII Указом Президента України від 30 квітня 2018 року завершено АТО і з 14 год. 00 хв. розпочато операцію об’єднаних сил.

В преамбулі Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року № 2268-VIII констатовано, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 рокута Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України.

Зміст наведеної норми Закону вказує на те, що Україна визнає факт та наслідки окупації Російською Федерацією частини території України, та розповсюджує на них положення міжнародного гуманітарного права.

Відповідно до статті 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» № 1906-IV від 29.06.2004р. врегульовано дію міжнародних договорів України на території України, а саме: (1) Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. (2) Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

А) IV Гаазька Конвенціяпро закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року (набрала чинності для України 24.08.1991р.).

В) Женевська Конвенціяпро захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (набрала чинності для України 03.01.1955р.).

Отже, IV Гаазька Конвенція та Женевська Конвенція є міжнародними договорами, які ратифіковані Україною та є частиною національного законодавства.

За масштабом застосування військової техніки, зброї та живої сили, а також за обсягами руйнувань, кількістю жертв серед цивільного населення та військових, події на сході України безумовно є повноцінним збройним конфліктом, наслідком якого є окупація частини території України.

Женевська Конвенція застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни (стаття 2 Конвенції).

З 25 квітня 2014 року прокурором Міжнародного кримінального суду здійснюється попереднє розслідування у справі «Ситуація в Україні» згідно раніше поданої заяви України від 17.04.2014р. щодо розслідування подій під час акцій протесту з 21.11.2013р. по 22.02.2014р.

В пункті 94 докладу прокурора Міжнародного кримінального суду від 04.12.2017р., розміщеному на офіційному веб-сайті Міжнародного кримінального суду (www.icc-cpi.int) зазначається:

 «В своем Отчете о действиях по предварительному расследованию за 2016 год Канцелярия Прокурора отмечала, что к 30 апреля 2014 года интенсивность боевых действий между украинскими правительственными войсками и антиправительственными вооруженными элементами на востоке Украины достигла уровня, который влечет за собой применение права вооруженных конфликтов, и что вооруженные группы, действующие на востоке Украины, включая ЛНР и ДНР, достаточно организованы, чтобы рассматриваться как стороны немеждународного вооруженного конфликта. Канцелярия Прокурора также привела дополнительные сведения, указывающие на факт существования прямого военного противостояния между вооруженными силами Российской Федерации и Украины, из чего вытекает, что самое позднее с 14 июля 2014 года, параллельно с немеждународным вооруженным конфликтом, на востоке Украины имел место международный вооруженный конфликт».

Таким чином, для правильної кримінально-правової кваліфікації дій осіб, що мають причетність до військового конфлікту на сході України, і яких прийнято вважати «терористами», окрім положень чинного Кримінального кодексу України, слід застосовувати міжнародне право збройних конфліктів (міжнародне гуманітарне право / МГП).

Як вже зазначалося, РФ відкидає будь-які звинувачення в участі у збройному конфлікті на Донбасі.

Проте, усталеною є думка України і міжнародної спільноти, що РФ приймає участь у конфлікті гібридно – із негласним застосуванням регулярних військ, а також із залученням найманців, з яких складаються збройні формування ДНР / ЛНР.

При цьому з боку РФ здійснюється матеріально-технічне забезпечення учасників збройних формувань ДНР / ЛНР, їх навчання професійними військовими РФ, а також загальне керівництво військовою діяльністю.

У статтях 1-5 Декларації Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 14.12.1974р. № 3314 (XXIX) серед іншого визначене поняття агресії, яке є аналогічним з визначенням збройної агресії в ст.1 Закону України «Про оборону України», зокрема збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій:

— вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України;

— блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав;

— напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України;

засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п’ятому — сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях;

— дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п’ятому — восьмому цієї статті;

— застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Підрозділ збройних сил іншої держави — військове формування іноземної держави, що має постійну чи тимчасову організацію, належить до сухопутних(наземних), морських, повітряних або спеціальних військ (сил) цієї держави, оснащене легкою зброєю чи важкою бойовою технікою, яка підпадає під дію Договору про звичайні збройні сили в Європі, перебуває під командуванням особи, відповідальної перед своєю державою і законами України за поведінку своїх підлеглих, які зобов’язані дотримуватися внутрішньої дисципліни, законів України, норм міжнародного права.

Щодо сплати податків на тимчасово непідконтрольній території Донецької / Луганської областей.

Станом на сьогоднішній день є достатні підстави стверджувати, що Російська Федерація де-факто здійснює агресивну війну проти України, внаслідок чого частина території України є окупованою.

Псевдореспубліки ДНР/ЛНР прямо не згадуються в Законі України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року № 2268-VIII, проте в преамбулі нормативного акту йдеться про підконтрольні РФ самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій та входять до складу окупаційної адміністрації РФ.

Також в преамбулі Закону йдеться і про незаконні дії РФ на території окремих районів Донецької і Луганської областей, зокрема: намагання поширити російське законодавство, у тому числі податкове, на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, висування незаконних вимог щодо перереєстрації підприємств та стягнення коштів на користь окупаційної адміністрації.

В свою чергу, Україна через агресію РФ позбавлена можливості здійснювати ефективний контроль над частиною своєї території в Донецькій та Луганській областях.

В частині 6 статті 6 Закону Україна проголосила, що не несе відповідальності за незаконні дії Російської Федерації чи її окупаційної адміністраціїна тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях або за прийняті ними незаконні рішення.

Зазначені обставини в своїй сукупності дають підстави для застосування до збройного конфлікту в Україні положень (1) IV Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року (набрала чинності для України 24.08.1991р.) та (2) Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (набрала чинності для України 03.01.1955р.).

Відповідно до статті 64 Женевської конвенції кримінальне законодавство окупованої території залишається чинним, за винятком випадків, коли дія його скасовується або призупиняється окупаційною державою, якщо це законодавство становить загрозу безпеці окупаційної держави або є перешкодою виконання цієї Конвенції. Враховуючи згадане вище, та з огляду на необхідність забезпечення ефективного судочинства, суди окупованої території продовжуватимуть виконувати свої функції стосовно розгляду правопорушень, визначених цим законодавством.

Окупаційна держава, однак, може поширювати на населення окупованої території дію положень, які є необхідними для виконання нею зобов’язань, що покладаються на неї відповідно до цієї Конвенції, підтримання ефективного управління територією, забезпечення безпеки окупаційної держави, особового складу та власності окупаційних сил та адміністрації, а також об’єктів та комунікаційних ліній, які ними використовуються.

Відповідно до частини ІІІ Додатку до Гаазької Конвенції «Положення про закони і звичаї війни на суходолі» територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Окупація поширюється лише на ту територію, де така влада встановлена і здатна виконувати свої функції (стаття 42).

З фактичним переходом до рук окупанта повноважень легітимної влади він вживає всіх залежних від нього заходів для того, щоб, по можливості, відновити і забезпечити громадський порядок і безпеку, дотримуючись існуючих у країні законів, за виключенням, коли це абсолютно неможливо (стаття 43).

Якщо на окупованій території окупант стягує визначені такою державою податки, мита і збори, він здійснює це, по можливості, відповідно до чинних правил оподаткування та їхньої сфери дії, в наслідок чого, на нього покладається обов’язок нести витрати по управлінню окупованою територією у тій самій мірі, як це був зобов’язаний робити законний уряд (стаття 48).

Якщо на додаток до згаданих у попередній статті податків, окупант збирає інші грошові внески на окупованій території, це має вчинятися лише для потреб армії або управління зазначеною територією(стаття 49).

Жодні внески не збираються інакше, ніж на підставі письмового наказу та під відповідальність верховного головнокомандувача. Збір зазначених внесків здійснюється, по можливості, пише згідно з чинними правилами оподаткування і сферою дії податків. За кожний внесок вкладникам видається розписка в отриманні (стаття 51).

На сьогодні випадки сплати податків від провадження господарської діяльності до бюджетів самопроголошених ДНР (ЛНР) розцінюються правоохоронними та судовими органами як так зване «непряме» фінансування тероризму[1]. Принаймні саме таке формулювання вживається щодо подібних випадків у звіті Державної служби фінансового моніторингу України за 2017 р.

Дії осіб із сплати податків слідчі СБУ, а також прокурори, які здійснюють процесуальне керівництво, кваліфікують за статтею 258-5 КК України «Фінансування тероризму».

Останнім часом аналогічні дії кваліфікують за статтею 110-2 КК України «Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України».

Однак, з огляду на положення IV Гаазької Конвенції та Женевської Конвенції така практика потребує критичного сприйняття, адже, як убачається, визнання таких дій фінансуванням тероризму призводить до зайвої криміналізації та нагнітання соціальної напруги.

Які дії слід вважати фінансуванням тероризму з суто формального визначення?

Кримінальний кодекс України, стаття 258-5 визначає: Фінансування тероризму, тобто дії, вчинені з метою фінансового або матеріального забезпечення окремого терориста чи терористичної групи (організації), організації, підготовки або вчинення терористичного акту, втягнення у вчинення терористичного акту, публічних закликів до вчинення терористичного акту, сприяння вчиненню терористичного акту, створення терористичної групи (організації);

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003р. № 638-ІV, стаття 1, Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014р. № 1702-VII, стаття стаття 1: Фінансування тероризму — надання чи збір активів будь-якого роду з усвідомленням того, що їх буде використано повністю або частково для організації, підготовки і вчинення окремим терористом або терористичною організацією визначеного Кримінальним кодексом України терористичного акту, втягнення у вчинення терористичного акту, публічних закликів до вчинення терористичного акту, створення терористичної групи чи терористичної організації, сприяння вчиненню терористичного акту, будь-якої іншої терористичної діяльності, а також спроба здійснення таких дій.

Статтею 2 Міжнародної конвенції про боротьбу з тероризмом від 09.12.1999р. (ратифікована Україною 12.09.2002р. згідно закону від 12.09.2002р. № 149-IV) визначено наступне:

  1. Будь-яка особа чинить злочин за змістом цієї Конвенції, якщо вона будь-якими методами, прямо чи опосередковано, незаконно та умисно надає кошти або здійснює їх збір з наміром, щоб вони використовувались, або при усвідомленні того, що вони будуть використані, повністю чи частково, для вчинення:
  2. a) будь-якого діяння, яке являє собою злочин відповідно до сфери застосування одного з договорів, перелічених у додатку, та до визначення, що міститься в ньому;
  3. b) будь-якого іншого діяння, спрямованого на те, щоб викликати смерть будь-якої цивільної особи або будь-якої іншої особи, ЯКА НЕ БЕРЕ АКТИВНОЇ УЧАСТІ У ВОЄННИХ ДІЯХ В СИТУАЦІЇ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ, або заподіяти їй тяжке тілесне ушкодження, коли мета такого діяння в силу його характеру чи контексту полягає в тому, щоб залякати населення чи змусити уряд чи міжнародну організацію вчинити будь-яку дію або утриматись від неї.

Отже, Конвенція визначає критерії, за якими фінансування тероризму та тероризм в цілому можна відокремити від інших видів злочинів, об’єктом посягання яких є життя і здоров’я людини, громадська безпека, національна безпека та державний суверенітет.

До таких слід віднести:

  1. Дії терористичного характеру завжди вчиняються в умовах миру або відносно цивільного населення, яке не приймає участі у збройному конфлікті. Вчинення дій, спрямованих на вбивство особи, яка приймає участь у збройному конфлікті, або завдання такій особі тяжких тілесних ушкоджень не може вважатися тероризмом, а фінансування такої діяльності (пряме чи непряме) не може вважатися фінансування тероризму.
  1. Терористична діяльність завжди має мету – публічне вчинення тяжких злочинів (вбивств, захоплення заручників, підпалів, вибухів) для створення обстановки напруги та жаху, залякування населення, з метою примусити уряд вчинити певні дії або утриматися від них. Тобто, тяжкі злочини є лише засобом, який дозволяє терористу чи терористичній групі досягати кінцевих злочинних намірів.

Враховуючи, що на території окремих районів Донецької і Луганської областей має місце саме збройний конфлікт, який має ознаки як внутрішнього так і міжнародного, сплата податків суб’єктами господарювання на вимогу незаконних органів ДНР / ЛНР, не можуть вважатися фінансуванням тероризму, оскільки такі дії вчиняються саме в умовах збройного конфлікту де тероризм виключається.

На думку автора дії незаконних збройних формувань слід кваліфікувати, перш за все за статтями  Кримінального кодексу України – 437 «Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни», 438 » Порушення законів та звичаїв війни», 447 «Найманство», 260 «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань».

Чи є законні підстави криміналізувати дії особи, спрямовані на сплату податків до бюджетів ДНР / ЛНР?

По-перше, відповідно до ст. 50 Конституції України кожний має право здійснювати підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Таке право поширюється на всю територію України, в тому числі ту, яка тимчасово непідконтрольна українській владі, і жодних обмежень у цьому плані чинне законодавство України не передбачає. Тим більше, коли особа розпочинала свою підприємницьку діяльність відповідно до законодавства України. Не заборонено чинним законодавством України й здійснення поставки товарів через лінію зіткнення, причому не лише з території, підконтрольній українській владі, а й з тимчасово окупованих територій. Переміщення транспортних засобів та вантажів здійснюється відповідно до Тимчасового порядку здійснення контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів вздовж лінії зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, затвердженого наказом першого заступника керівника АТЦ при СБУ від 22.01.2015 р. № 27-ог.

По-друге, особи, яким зараз ставиться у провину фінансування тероризму шляхом сплати податків на користь терористичних організацій на непідконтрольних територіях, до самопроголошення цих територій ДНР та ЛНР сумлінно виконували свій конституційний обов’язок, передбачений ст. 64 Основного Закону України, та сплачували податки до державного бюджету України. Те, що зараз на цих територіях не діє фінансова система України, а отже, й кошти, сплачені як податки, не можуть потрапити до бюджету України, не може бути поставлено у провину тих осіб, які провадять господарську діяльність на цих територіях.

По-третє, на тимчасово непідконтрольній території України, зокрема на території самопроголошеної ДНР, «Конституция ДНР» Закон ДНР «О налоговой системе», що передбачає обов’язкову сплату податків на цій території, та Кримінальний кодекс ДНР, ст. 220 якого встановлено кримінальну відповідальність за ухилення від сплати податків (зборів) з фізичної особи, а ст. 221 – за ухилення від сплати податків (зборів) з організації.

По-четверте, незаконна влада непідконтрольних територій Донецької та Луганської областей має систему воєнізованих формувань, незаконних судових та правоохоронних органів, системи виконання покарань, що свідчить про реальну можливість використання ними заходів примусу до осіб, які не виконують вимоги цієї незаконної влади, а отже, обмежують вільний вибір ними варіанту поведінки, в тому числі й адресата сплати податків.

По-п’яте, для підприємств, активи яких перебувають на контрольованій самопроголошеною владою території, існують реальні ризики втрати майнових комплексів, а також застосування психічного чи фізичного примусу за відмову у співпраці з такою владою. До речі, про це зазначається й у вищезгаданому звіті Держфінмоніторингу України за 2017 р., в якому серед найпоширеніших способів фінансування тероризму та сепаратизму указані «вимагання фінансової допомоги у суб’єктів господарської діяльності, в тому числі ватажками збройних формувань, які діють на території ДНР (ЛНР)»; «вчинення грабежів, розбоїв, викрадення людей з метою отримання грошових коштів за їх викуп». За таких умов цілком закономірно постає питання про співвідношення заподіяної державі шкоди та відвернутої небезпеки для таких цінностей, як життя, здоров’я, власність тощо, тим більше, що на сьогоднішній день легітимна влада України не здатна забезпечити захист своїх громадян на непідконтрольних їй територіях.

В своїх інтерв’ю засобам масової інформації Олександр Тимофєєв (позивний «Ташкент»), якій в самопроголошеній ДНР до недавнього часу обіймав посаду міністра доходів і зборів, зазначав, що збирання податків на початковому етапі відбувалося із застосуванням збройних підрозділів та легкої бронетехніки.

Також Тимофєєв вказував і на невідворотність стягнення податків і значні штрафи за їх несплату.

Із суб’єктивної сторони фінансування тероризму може бути вчинене лише з прямим умислом, за якого особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння та бажає його вчинити. Крім того, з огляду на те, що фактично злочин, передбачений ст. 258КК України, є пособництвом злочинам, передбаченим статтями 258 – 2584КК України, його суб’єктивна сторона ускладнена окремими формами усвідомлення, а саме, суб’єкт злочину повинен хоча б у загальних рисах розуміти те, що особа (група осіб), яку він фінансує, наділена ознаками терориста (терористичної групи чи організації) [2] або ж що зібрані чи надані ним фінансові ресурси або майно у подальшому використовуватимуться для вчинення злочинів терористичної спрямованості. Тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер не лише власних дій, а й дій осіб, існування чи діяльність яких вона фінансує, та відповідно бажає здійснити фінансове або матеріальне забезпечення таких осіб чи діянь.

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони фінансування тероризму є наявність спеціальної мети фінансового або матеріального забезпечення окремого терориста чи терористичної групи (організації), організації, підготовки або вчинення терористичного акту, втягнення у вчинення терористичного акту, публічних закликів до вчинення терористичного акту, сприяння вчиненню терористичного акту, створення терористичної групи (організації).

Суб’єктивна сторона злочину за частинами 1 і 2 ст. 1102КК характеризується виноюу виді прямого умислу, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння та бажала його вчинити. Крім того, з огляду на те, що фактично розглядуваний злочин є пособництвом у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109, 110 КК, його суб’єктивна сторона ускладнена окремими формами усвідомлення, а саме, фінансуючи антидержавні дії, суб’єкт повинен хоча б у загальних рисах розуміти те, що виконавці використовуватимуть фінансові ресурси або майно для насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ч. 1 ст. 110КК України) або ж для зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України (ч. 2 ст. 110КК України)1. Тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер не лише власних дій, а й дій осіб, антидержавну діяльність яких вона фінансує, та відповідно бажає здійснити фінансове або матеріальне забезпечення таких дій.

Ще однією обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 1102КК, є спеціальна мета: для ч. 1 – зміна меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України;для ч. 2 –насильницька зміна чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що саме по собі існування озброєних терористичних угруповань, які захопили всі гілки влади та мають систему органів примусу на цих територіях, та відсутність в української влади реальної можливості гарантувати захист своїх громадян від їх свавілля, робить цілком реальною загрозу не лише втрати підприємцями свого майна, а й застосування до них фізичного насильства (в тому числі спричинення смерті) як реакцію на відмову виконувати вимоги незаконної влади.

Отже, за наведених обставин наявна як небезпека, джерелом якої є злочинна поведінка третіх осіб – представників незаконної влади самопроголошених ДНР (ЛНР), так і обстановка, що може бути визнана такою, за якої особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам – громадській безпеці як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

Щодо співрозмірності заподіяної та відвернутої шкоди, то виходячи із закріпленої в ч. 1 ст. 3 Конституції України ієрархії цінностей – «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», можна казати, що шкода спричинена (загроза громадській безпеці) не перевищує шкоду відвернену (збережено життя, здоров’я людини, її власність), за умови, звісно, що уникнути в даній конкретній обстановці заподіяння шкоди, якою загрожували, було неможливо.А це, у свою чергу, свідчить про те, що дії особи, яка під впливом психічного примусу (а не виключено, що й фізичного) сплачувала податки до бюджетів самопроголошених ДНР (ЛНР), за наявності вище зазначених підстав доцільно розцінювати з позиції перебування її у стані крайньої необхідності [3].

Отже, в діях осіб, які примушені сплачувати податки в бюджети самопроголошених ДНР / ЛНР відсутній склад злочинів, передбачених ст. 110-2, ст. 2658-5 КК України.

[1] Ризики тероризму та сепаратизму. 2017. Державна служба фінансового моніторингу України. С. 81. URL: www.sdfm.gov.ua/content/file/Site…/tipolog_teror2017.pdf

[2] Примітка. Для цих випадків, як уже зазначалося, від особи не вимагається усвідомлення використання терористом (терористичною групою чи організацією) коштів (майна) для здійснення терористичної діяльності.

[3] Олєйніков Д.О. Суб’єктивна сторона злочинів проти основ національної безпеки України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2014. С. 80-81.